Із засвідченням копій документів стикається кожна людина, однак чи завжди це робиться відповідно встановлених законодавством правил.

На прикладі цікавої господарської справи пропонуємо розглянути позицію Верховного Суду та наслідки оцінки неправильно засвідчених копій документів.

У справі №  904/8549/17 Прокурор звернувся до господарського суду в інтересах держави в особі Головного управління Державної служби з питань геодезії картографії та кадастру у Дніпропетровській області (далі – Позивач) з позовом до загальноосвітньої школи (далі – школа, навчальний заклад, Відповідач 1) та Товариства з обмеженою відповідальністю «О» (далі – ТОВ «О», Товариство «О», Відповідач 2) про визнання недійсним договору про спільну діяльність та додаткових угод до нього та про зобов’язання Відповідача 2 звільнити земельну ділянку державної форми власності.

Прокурор в обґрунтуванні позовних вимог зазначив що вищезазначений договір не відповідає вимогам Земельного Кодексу України (далі – Кодекс) та Цивільного кодексу України (далі – ЦК України) і разом з тим не спрямований на настання обумовлених у Договорі наслідків, що свідчить про його недійсність. Надана навчальному закладу в постійне користування для навчально-дослідного господарства земельна ділянка державної форми власності була надана Товариству «О» для ведення сільськогосподарського співвиробництва задля отримання прибутку. Відповідно ж до умов спірного договору сторони фактично уклали договір оренди землі, а це в свою чергу, суперечить нормам чинного земельного законодавства та цілям, для яких надавалась земельна ділянка навчальному закладу.

Господарський суд, проаналізувавши обставини та матеріали справи, позов задовольнив аргументуючи своє рішення тим, що Договір жодним чином  не спрямований на настання наслідків, що були в ньому обумовлені та укладений всупереч положенням ст. 92-96Кодексу. З таким рішення погодився і апеляційний суд.

На підставі чого, Відповідачем 1 було подано касаційну скаргу, в якій він вимагав скасувати рішення попередніх інстанцій та прийняти нове, яким у задоволенні позову відмовити.

Відповідач 1 посилається на те, що надану Позивачем копію Договору та додаткових до нього угод не можна вважати допустимим та достатнім доказом, з огляду на те, що:

По-перше, Позивач не довів факт отримання документів від Відповідачів відповідно до приписів закону та на підставі чого Прокурором взагалі були отримані ці копії;

По-друге, позиція апеляційного господарського суду щодо того, що земельна ділянка розташована за межами населеного пункту, підтверджується лише копією Державного акту на право користування землею, незважаючи на те, що на момент, коли видавався акт, комунальної власності взагалі не існувало;

По-третє, на час виникнення спірних правовідносин, тобто станом на жовтень 2011 року згода на укладення даного Договору з Позивачем була неможливою, оскільки створення цього органу відбулося у червні 2015 року;  

По-четверте, суди не залучили до участі у справі Відділ освіти районної державної адміністрації (далі – відділ освіти РДА), який також підписував копії, що були надані Позивачем;

По-п’яте, суди дійшли помилкового висновку, що земельна ділянка передавалась у користування Товариству «О», незважаючи на те, що вона перебувала у володінні та користуванні школи;

По-шосте, апеляційним господарським судом не було досліджено за захистом яких інтересів звернувся Позивач до суду з відповідним позовом.

Отже, ознайомившись з викладеними доводами Відповідача 1 у касаційній скарзі, суд касаційної інстанції зазначає наступне.

Судами першої та апеляційної інстанцій було встановлено, що згідно з Державним актом на право користування землею, який було видано Виконавчим комітетом міської ради, Відповідачу 1 було надано у безстрокове та безоплатне користування шістдесят гектарів землі у межах відповідно до плану землекористування для навчально-дослідного господарства.

Між ним та Відповідачем 2 у жовтні 2011 року було укладено договір про спільну діяльність та додаткові угоди до нього. На підставі цих документів, вони зобов’язані спільно діяти у галузі сільськогосподарського виробництва задля досягнення позитивного розвитку підприємств та отримання прибутку. Зокрема, школа зобов’язалася надати для обробки земельну ділянку для багаторічних насаджень, якою вона користується згідно з актом на право постійного користування, а ТОВ «О»- здійснювати обробку землі власними засобами.

У зв’язку з чим, за виконані роботи Товариство «О» здійснює грошову виплату навчальному закладу, залишаючи на розпорядження всю отриману сільськогосподарську продукцію собі.

Поряд з цим, Позивач, звертаючись до господарського суду з позовом, зазначив, що даний договір не відповідає вимогам цивільного та земельного законодавства та не спрямований на настання обумовлених ним наслідків, що свідчить про його недійсність на підставі ст. 203 та 215 ЦК України. Адже надана навчальному закладу ділянка державної власності, була передана Відповідачу-2 для ведення сільгоспвиробництва задля отримання прибутку, що суперечить чинному земельному законодавству та цілям, для яких надавалась ця ділянка.

Відповідно до ст. 235 ЦК України, удаваний правочин – це той правочин, що було вчинено для приховування іншого правочину, який насправді було вчинено сторонами. У зв’язку з чим, у випадку встановлення факту приховування сторонами іншого правочину, який насправді було вчинено, відносини регулюються за правилами, якими було насправді вчинено правочин. Зокрема, важливо зазначити, що на підставі удаваного правочину права та обов’язки сторін хоч і виникають, однак не ті, що зі змісту правочину.

Касаційний суд зазначає, що відповідно до норм ст. 1130-1131 ЦК України  договір про спільну діяльність — це договір, відповідно до якого, сторони беруть на себе зобов’язання спільно діяти, однак не створюючи при цьому юридичної особи для досягнення конкретної мети, яка не суперечить закону. Координація спільних дій, правовий статус майна, покриття витрат та збитків та інше закріплюється за домовленістю сторін, якщо інше не встановлено законодавством. Тобто, за своєю природою, спільна діяльність — це певна договірна форма об’єднання осіб для досягнення спільної мети.

Однак, важливо зазначити, що зміст даного Договору та його суть не залежить від його назви.

Відповідно до ст. 13 та 15 Закону України «Про оренду землі» у редакції, що діяла на момент виникнення спірних правовідносин, договір оренди землі — це договір, на підставі якого одна сторона (орендодавець) зобов’язується на платній основі передати  іншій стороні (орендареві) у користування та володіння земельну ділянку на визначений договором строк, а орендар, в свою чергу, зобов’язується користуватися останньою відповідно до  визначених вимог договору та Кодексу. До істотних умов договору оренди землі належать: місце розташування та розмір ділянки; строк дії договору; розмір плати за оренду, індексація, спосіб та умови розрахунків, строки, порядок внесення, перегляду та відповідальність та інше.

Отже, з цього випливає, що договір оренди укладається для того щоб мати можливість користуватися земельною ділянкою та як наслідок вилучати корисні властивості землі.

При цьому, під правовими наслідками договору оренди є для орендодавця отримання плати за надану у користування ділянку землі, а для орендаря – її використання.

Так, судами попередніх інстанції було визначено, що за виконані роботи ТОВ «О» здійснює Школі плату в грошовій формі, залишаючи в своєму розпорядження всю вирощену сільськогосподарську продукцію. Розмір плати за користування визначається за домовленістю сторін, але не менше від розміру оренди. А оскільки весь розрахунок за Договором відбувається до кінця поточного року, то суди вирішили, що цей перерозподіл коштів вважається фактичною платою за право користування землею.

Розглядаючи дану справу суди першої та апеляційних інстанцій, зробили висновок, що позов було обґрунтовано та мали підстави для його задоволення, оскільки Договір було укладено всупереч законодавству та не спрямовано на настання обумовлених останнім наслідків.

Зокрема, під час розгляду справи у господарському суді у матеріалах справи було заперечення проти позову ТОВ «О», який зазначив, що надана Прокурором копія договору є неналежним доказом, оскільки суперечить вимогам ст. 36 Господарського процесуального кодексу України(далі – ГПК України). Про це було зазначено в апеляційній скарзі та проігноровано судом.

Разом з тим, господарський апеляційний суд висловився, що Відповідачами у справі не зазначено у чому полягала різниця між умовами договору та копією, яка була надана Позивачем. А оскільки надана Позивачем копія договору була отримана ним під час аналізу додержання законодавства навчальними закладами, тому невідповідність оригіналу Відповідачами не спростована.

Однак, Верховний Суд, не погоджується с такою позицією з огляду на наступне.

Згідно з норм, що випливають зі ст.  32- 36 ГПК України у редакції, яка діяла на момент звернення Позивача у суд, докази — це будь-які фактичні дані, відповідно до яких суд встановлює наявність або відсутність обставин, на підставі яких ґрунтуються вимоги і заперечення сторін, а також й інші обставини, що мають важливе значення для правильного вирішення справи. Кожна сторона зобов’язана довести ті обставини, на які вона посилається. Проте, господарський суд приймає лише ті докази, що мають значення для розгляду справи. Письмові докази подаються в оригіналі або в засвідченій належним чином копії.

Зокрема, процедура правильного засвідчення копій документів закріплена відповідно Національного стандарту України, а саме п. 5.27, який затверджений Державним комітетом з питань технічного регулювання та споживчої політики від 07 квітня 2003 року №55. Згідно зі стандартом ставити відмітку про засвідчення копії документа дозволено лише словами «Згідно з оригіналом» далі зазначенням посади, підпису особи та її ініціалів і дати, коли засвідчена копія.

Але, не зважаючи на зазначені вимоги законодавства, господарський суд першої інстанції ухвалив рішення не маючи у матеріалах справи належно засвідчених письмових доказів на підставі яких Позивач обґрунтовує подання позовної заяви.

Отже, колегія суддів Касаційної інстанції, що діє у складі Верховного Суду не може прийняти до матеріалів справи документів в такому вигляді, оскільки вони є не допустимими доказами. Тому, з огляду  на вищезазначене, суд касаційної інстанції вважає, що судами попередніх інстанцій було вирішено спір на підставі належних, але недопустимих доказів, а саме: державного акту на право користування землею, договору про спільну діяльність та інших документів.

Також, водночас, судами першої та апеляційної інстанцій не з’ясовано одне із важливих питань, чи може рішення у даній справі вплинути на правовий статус відділу освіти РДА.

Тому, касаційний суд дійшов висновку, що позиція судів попередніх інстанцій не ґрунтується на повному і всебічному розгляді всіх обставин справи та направив справу на новий розгляд до суду першої інстанції задовольнивши касаційну скаргу частково.

Підсумовуючи, рекомендуємо уважно перевіряти документи, які відповідно до закону повинні подаватись у засвідчених копіях, оскількинезасвідчені або неправильно засвідчені копії документів, незважаючи на їх належність, будуть недопустимими доказами у справі і як наслідок можуть слугувати підставою для  прийняття судового рішення без їх урахування.